Війна не закінчилася. Війна й досі продовжується – на рівні символів та міфів

Друга світова: ментальна карма? Менше понтів і шаблонів. Більше аналізу і щирості. І вони не пройдуть Друга світова: ментальна карма? Менше понтів і шаблонів. Більше аналізу і щирості. І вони не пройдуть

Віктор Бобиренко, політичний аналітик, м. Суми

Війна не закінчилася. Війна й досі продовжується – на рівні символів та міфів.

Досі воюють у інформаційному полі: свастика, серп і молот, Тризуб, зірка Давида, різноманітні орли, кольори, трикольори тощо.

Досі пропагандисти хочуть нас змусити повірити у "великую победу русского народа" без участі українців, білорусів та інших народів імперії. Повірити у визначну роль у цій перемозі комуністичної партії, Сталіна та Жукова.

Але для вдумливих людей є інші теми. Наприклад, ментальні продовження війни: у піснях, фільмах, книгах, усних легендах. Те що нас ДОСІ оточує.

Хороший метод – порівняння. Якщо порівнювати відтворення війни (а значить, і відчуття людей про війну) у сучасному епосі. Що нав’язується нашій підсвідомості у піснях, фільмах, романах? Наприклад: "Но только нам нужна одна Победа/Одна на всех, мы за ценой не постоим".
Тобто, перемога важливіша за людське життя. Баби нових нарожают. І зараз російські пропагандисти кажуть: "в этом была необходимость, без сильной руки и крайних мер не было бы победы". Тому, так би мовити, мотивацією був наказ № 227 "Ни шагу назад". І ще. Виховувалося, ширилося: "жила бы страна родная – и нету других забот".

І для порівняння. Усі пам’ятають американський фільм "Рятуючи рядового Раяна". Ідея фільму: американський генерал дізнається, що якась мати, у якійсь Арізоні втратила двох синів. І уся американська армія рятує третього. Щоб останній син повернувся до матері.
Для американців це важливо – почуття матері та життя солдата. Бо так їх нація сприймає правду війни.

А ми сміємося з америкосів: по-дурному витрачають ресурси. Але кожен про себе думає: от би про мене хтось так дбав.
Американські генерали за кожного солдата у відповіді. А у РККА – солдат за все відповідає.

Ви можете собі уявити сюжет радянського фільму: Жуков дізнається, що на Лютежському плацдармі гине двоє з трьох синів матері з якогось села під Конотопом. І Жуков вирішує врятувати для матері останнього сина. Щоби не залишилась на старість мати сиротою.

Уявили? А насправді дії будь-якого Жукова викладені в улюбленому багатьма фільмі "Батальйони просять вогню" – там командир дивізії посилає на смерть два батальйони для того, щоб відволікти увагу ворога.

Для російської ментальності - це норм. Це справедливо. А для нашої? А хіба нас це не уміляло? І усі, стираючи сльози і пишаючись подвигом солдатів, погоджуємося, що інакше як віддати на заклання 700 молодих хлопців (два батальйони) – іншої можливості не було? І генерал у наших очах – теж герой. Бо йому все життя тепер мучитися, що послав на смерть солдатів.

Така його карма. Ми б не змогли. А він, бідний, зміг, молодець. Послав солдатів на смерть. А сам живе, мучиться, переймається, горілку п’є, похоронки підписує. З ППЖ через силу спить, так йому важко. А в мемуарах напише, що так було треба.
Якщо ми так думаємо – може ми маємо ментальне каліцтво? Може тому нам рано до Європи?

У багатьох фільмах про наших розвідників є бродяча легенда: розвідник (перевдягнений у фашиста), повертається з відпустки з Німеччини і переходить лінію фронту – до своїх.
Реальна легенда, бо насправді, до початку тотальної війни (кінець 1944-го), німецькому солдату була "положена" щорічна тритижнева (без дороги) відпустка. А ще кожному загиблому німцю мав бути наданий індивідуальний гроб.
Це тільки в РККА "на братских могилах не ставят крестов". Бо заморимося стругати гроби. Бо нам так подобається. Висоцький цим пишався: так, ми такі. І ми досі пишаємося з ним?

А ще в німців до кінця 44 року була постільна білизна. А у РККА - воші – від прожарки до прожарки. І ми не соромимося. Ми – цим пишаємося. Ніяких відпусток. Війна, що ж поробиш.

Мій дядько – орденоносець, старшина роти пішов у армію в 1940-му і повернувся у рідне село восени 1945-го (указ про демобілізацію по трьох пораненнях). А кожен Ганс після поранення їхав до Гретхен. Бо це – ставлення до солдата у фашистів.
Але ж ми не фашисти! Треба РОДІНУ захищати. Солдат після шпиталю має швидко повернутися у частину. І – вперед. За РОДІНУ! ЗА СТАЛІНА!
Ми досі живемо за версією: "так було треба".

Кому треба? Чому треба? – Державі? Так, державі. "Родина слышит, Родина знает!". Це – імперський принцип.Як колишній чиновник, стверджую: більшість управлінців не можуть відрізнити основні критерії у визначенні якості управління: результативність і ефективність. Для більшості – ментально – це одне і те ж. Пояснюю. Результативність – це відношення мети до результату. І ми досі, захоплюючись тими фільмами - шануємо імперію у її міфах.

Приклад. Війну закінчено у Берліні і Празі. Результат зрозумілий. Перемога відбулася. І хто спробує заперечити результативності РККА?

Але є інший критерій. Ефективність – відношення затрачених ресурсів до заявленої мети, і до отриманого результату. І тут – жах. Для досягнення мети ми тільки людських ресурсів загубили… Ой… За скромними припущеннями 1-н до 2-х.

Під Дем’янськом у 1942-му німецькі кулеметники сходили з розуму. Їх вчили, що є люди, і їх треба любити. А тут, за спогадами очевидців, кулеметник вбивав щодня 500-800 живих людей. Червона армія наступала тупо і глупо. В лоб. Не жаліючи людей.

Солдати Вермахту втрачали глузд тому, що не могли зрозуміти логіки червоних генералів. Хіба можна відправляти людей на смерть, як у тиру? Вони ж не знали, що в СССР "за ценой не постоим". Це було ефективне командування?

І нікому розказати про дніпровські плацдарми. Свиточники (саме так їх називали) Сумської, Полтавської і Чернігівської областей таки дали результат. Київ узяли до 6 листопада. Потішили дядю Джо (Сталіна).

А ефективність цього результату: тільки хлопців 1924-1926 років народження, тільки однієї школи (Лохвицької середньої школи №1 Полтавської області) польовим воєнкоматом 2436 від 15 вересня 1943 року було призвано 98 осіб. А присягу 7 листопада (після боїв на плацдармі) прийняли аж шестеро. Інших Родіна забула спитати, як звали.

Загрібали мертвих в братську могилу на плацдармі грейдером, а це був абрейт зі зламаного танка з ковшем, який насував землю у викопаний рів. І бігали круг ями кілька мамок (приїхали з клунками підгодувати діток, а потрапили – ховати), просили: "дайте поховати по-християнськи". І розлючений особіст бив їх дрючком, щоб не "валували з розпачу".

І плакав мій майбутній учитель, Заславський Іван Федорович, бо залишився один в строю з усього класу, і йому було соромно, що так йому повезло – вижити. І ніхто б не знав про це, аби він одного разу не посоромився це розказати...
Саме тому управлінські методи України (та і Росії) – це методи РККА 41 року. Нічого не змінилося.

Принцип Вермахту: делегування повноважень. Є стратегія. Генерали креслять стрілки. Є оперативні розпорядження: кому куди бігти. А далі – на рівні тактики – гауптмани і оберсти здійснюють подвиги і несуть відповідальність за прийняті рішення.
Головний принцип управління: навчити, дати повірити у себе, і не морочити голову виконавцям. Їм у бою видніше.

Ось чому німці били усіх 41-го року. Командири РККА боялися приймати рішення без комісарів, верховного командування, безлічі інструкцій. Солдат був не гірший германця – просто командири були без ініціативи. Потім навчилися у німців, їх перемогли. А потім, у мирний післявоєнний час, місце ініціативних командирів знову зайняли солдафони. Карма.

Управлінський європейський принцип: довго розмірковуємо над прийняттям рішення – аналізуємо, вивчаємо альтернативи, радимося з експертами, проговорюємо варіанти, визначаємо виконавців. Демократія, блін, що поробиш.
А потім, після прийняття рішення, підкоряємося обраному варіанту. І рішення виконуємо. Швидко. Розмови – до прийняття рішення. Дія – після.

У нас по-іншому. Хтось приймає рішення – і ніяких розмов. Усі з подивом визначають, що обговорення було хтозна-десь, у якійсь наче вертикалі, а норматив – ось він. Виявляється, законом можна когось зачепити? По любому, це буде "гарна людина", чи "порядний бізнес", що не ясно? Тому, після чіткого і зваженого вертикального рішення починається виконавчий бардак в інтересах "правильних людей". І у нас саме цей управлінський метод чомусь називається "демократія".

Здавалося б, наша карма – суцільна і суспільна поразка? Але – ментальність – поняття змінне, від покоління до покоління. Німці видихнули після двох світових воєн. І стали жити краще без арійства. Британці заспокоїлися від місії білої людини Кіплінга. І фунт – стабільна валюта, хоч Імперії вже нема.
Я все зроблю для "жила б країна рідна".

Але без цього уряду. Цих Слуг. Цього президента. А для цих людей. Я певен, що потрібні нові стандарти і символи. Тільки об’єднання маси небайдужих може змінити країну. Але, передусім, потрібно змінити власну ментальність.

Ми мусимо не розмахувати прапорами, а поховати останніх солдатів Тієї війни.

Ми, нарешті, "постоїмо" за ціною тієї війни. Ми, потомки тих, хто взяли не одну столицю, – нарешті візьмемо свою. Ми, потомки тих, хто ніс удавану Свободу іншим народам, нарешті станемо вільними самі у своїй країні.
Менше понтів і шаблонів. Більше аналізу і щирості. І вони не пройдуть.